Бібліотечна Звягельщина

Як людина та як поет Бернс формувався під впливом двох на­ціональних культур — шотландської та англійської. Їх взаємодія склалася здавна, але після унії загальнодержавною мовою була визнана англійська, а шотландська зведена до рівня діалекту. Па­нівні класи Англії намагалися насадити свою культуру, що не мо­гло не породити в переможеному, але не зламаному народі не­переборного бажання зберегти національні традиції, зберегти рідну мову. Працюючи в цих умовах, Роберт Бернс зумів підняти­ся і над рабським схиленням перед англійською літературою, і над національною обмеженістю, зумів поєднати у своїй поезії все найкраще з обох літературних традицій, по-своєму осмислив­ши й синтезувавши їх.

Роберт Бернс народився в сім'ї фермера. Коротке його життя минало в безперервній боротьбі зі злиднями, у важкій праці на фермах, орендування яких було вигідне лише для землевласників.

Зіткнення з жадібними й грубими володарями, з проповідниками кальвіністських общин і простими людьми в невеликих селах пів­денно-західної Шотландії, де минула дитинство та юність поета, рано познайомили його з нерівністю та утиском бідняків. Людина незалежного розуму й гордої душі, він глибоко співчував таким, як він сам, безправним трудівникам.

Його освіта обмежилась уроками батька, який знав грамоту й лічбу, читанням маленької бібліотеки, що ретельно зберігалася. Потяг юнака до знань побачив і розвинув сором'язливий сіль­ський вчитель, друг його батька. Багатий духовний світ поета, його надзвичайна майстерність — все це отримано шляхом без­перервної й наполегливої самоосвіти.

Поетичний хист у Бернса прокинувся рано. Перший вірш про світле юнацьке кохання («Надзвичайна Неллі») було на­писано в п'ятнадцять років. За ним з'явилися й інші. їх любили, запам'ятовували друзі Бернса — сільська молодь, місцеві інте­лігенти. За передплатою цих шанувальників у провінційному містечку 1786 року вперше була опублікована маленька книжка його віршів («Кільмарнокський томик»). Жодне з единбурзьких видань більшої за обсягом книжки поем і лірики («Единбурзь­кий том»,1787), навіть мода на поета-орача в салонах Единбур­га не змінили участі Бернса. Він прожив у цьому місті близько двох років, бував у вищих колах, де викликав лише поблажливу цікавість і розмови, але продовжував жити в злиднях, в тривозі за рідних, без впевненості в завтрашньому дні. У «Стансах на ніщо» він сміливо назвав нікчемами тих, з ким йому доводи­лося зустрічатися в Единбурзі, які були байдужими до поета, до бід трудівників.

У ранніх поетичних спробах Бернса чітко помітні сліди зна­йомства з творчістю Поупа, Джонсона та інших представників просвітницького класицизму. Пізніше в поезії Бернса можна зна­йти переклик із багатьма англійськими та шотландськими поета­ми. Він ніколи не наслідував традиції повністю, він переосмислю­вав їх і створював свою. Таке ж ставлення було у Бернса і до фольклору — основи його поезії. Це виражається в глибинно­му розумінні ним суті народної творчості і його сприйнятті передо­вих ідей століття. У народній пісні авторська особистість зникала, а Бернс змішував голос народу з поетичним «я». Головними тема­ми його поезії були любов та дружба, людина й природа.

Разом з цим, Бернс рано осмислив у своїх віршах та поемах зіткнення особистості й народу з суспільним злом, хоча, звісно, протиставлення інтимної та соціальної лірики в Бернса цілковито умовне.

Бернс рано почав замислюватися про причини суспільної не­рівноправності. Спочатку у своїх віршах він був ладен покласти провину за всі незгоди бідняків та свої власні на сили світобудо­ви — «небесні та диявольські». Але в пору зрілості він дійшов висновку, що не фатум, а реальні закони й порядки суспільства визначають участь людей, У 1786 році була написана кантата «Веселі злидні». Її персонажі — бродяги: каліка-солдат, бідна жінка, мандрівні актори й ремісники. У кожного в минулому горе, випробування, конфлікти із законом, а сьогодні — гоніння, злид­ні Але вони залишилися людьми. Жадоба до життя, можливість веселитися, дружити й кохати, гостре глузливе мовлення, відважність і стійкість — ось як змалював поет у динамічному гру­повому портреті обездолених земляків, що є близькими за коло­ритом до застольних сцен у художників фламандської школи. На веселому нічному гульбищі в кублі розпусної Пуссі Ненсі поет підтримує бідняків. Його пісня, бунтарська й зарозуміла, є фі­налом кантати:

До чорта тих, кого закони

Від народу бережуть!

В'язниці — трусам оборона,

Церкви — святенництву приют.

Текст цієї кантати було опубліковано тільки після смерті  письменника.

У поетичний світ Бернса одночасно з ліричним «я» увійшли життя й долі його сучасників: родичів, друзів, сусідів, тих, кого раптово зустрів, він запам'ятовував надовго. Він не байдужий до людей. Одних він кохає, дружить з ними, інших — ненавидить, багатьох називає на ім'я, і цими іменами постають життя і осо­бистості, а читач надовго запам'ятовує їх. Такими є користолюбна Меггі з млину, наполегливий і чарівний залицяльник Фіндлей, гордівлива Тіббі, веселий Віллі-гультяй, друг поета Джон Андер­сон. А серед них сам Бернс — веселий і сміливий, ніжний і пал­кий в коханні, вірний у дружбі. Він поділяє з читачем щасливі й важкі хвилини.

Уже ранні вірші Бернса були сповнені глибоких роздумів про час, життя людей, про себе та інших, таких само, як він. Поряд з піснями про кохання, розлуку, сум, піснями, що написані на по­пулярні народні мотиви, виникли такі поетичні відкриття, як «По­льовій миші, чиє гніздо я зруйнував плугом», «Був чесний фермер мій батько», «Дружба минулих літ» та багато сатиричних творів.

Вальтер Скотт захищав Бернса від звинувачень у «грубості», «невихованості», дуже точно поцінував характер його обдаруван­ня, в якому поєдналися лірика й сатира. Він досить чітко визна­чив громадянську позицію поета: «Відчуття власної гідності, об­раз мислення, та й саме обурення Бернса були плебейські, щоправда, такі, що бувають у плебея з гордою душею, у афінського чи римського громадянина».

Друга половина 80-х років була для поета та його сучасників сповнена хвилювань у зв'язку з революцією в Північній Америці, передреволюційною кризою у Франції, політичним збуренням в Англії. До них додалися особисті проблеми та зміни в житті по­ета. Він закохався в дочку багатого фермера Джин Армор, але не бачився з нею близько трьох років. Смерть батька, фінан­сові та сімейні незгоди змусили його серйозно подумати про від'їзд до Ямайки. Але він не прагнув зробити свою поезію джерелом заробітку грошей.

Бернс не поїхав, але був вимушений погодитися з запропо­нованою йому посадою акцизного чиновника, і до кінця своїх днів він ніс ярмо цієї нудної та погано оплачуваної посади. Керівни­цтво строго контролювала поета-вільнодумця, якому «не годило­ся» цікавитися політикою.

Боротьба нового зі старим у Бернса драматична, здатна при­вести до непередбачених випадковостей та трагедій, все, що сто­їть на шляху до майбутнього, повинно бути знищено. Таким є під­текст «Пісні смерті» (1792), «Дерева Свободи» (1793)та інших віршів що були написані в роки Великої французької революції. Ще раніше поет був за американську революцію. Він сприйняв її як удар по британській монархії. Але події"у Франції були йому ближчі. Бернс із захопленням зустрів падіння Бастилії, суд і ви­рок Конвента Бурбонам, був захоплений боротьбою Республіки проти армії антифранцузької коаліції. Вірш «Дерево Свободи» глибоко узагальнило цю впевненість поета в правоті санкюлотів, в загальноєвропейському значенні досвіду Франції, особливо важливого для Англії. Оцінка в цьому вірші англійської револю­ції XVII століття ще раз підтверджує проникливість і гостроту іс­торичних поглядів поета. Але текст цього вірша було опублікова­но лише в 1838 році, та й згодом він входив не до всіх видань його віршів. Відгуки Бернса на революцію у Франції є не тільки свід­ченням його симпатії до неї, але й програмою боротьби за бажа­ну Свободу й Справедливість, за справжню велич людини, не під­владну коронам та грошам.

Англійська реакція тих років і пізнішого часу особливо нена­виділа його викривальні сатири та епіграми. Багато з них були спрямовані проти війни, «Війни — чумні епідемії, в яких винна не природа, а люди». Він прямо казав, що війни потрібні монар­хам, парламентаріям, торгашам: війну благословляє церква; її чекають, а з нею і нові чини, генерали. Їх прибутки й слава опла­чені ціною тисяч людських життів («Подяка за національну пере­могу»). Тільки війна за свободу народу є виправданою.

Політичні сатири й епіграми Бернса звичайно мали точну адресу й стверджували принципи плебейсько-демократичної дер­жавності й моралі. Одна з найголовніших мішеней викриття у Бернса — дворянсько-буржуазна парламентська система в англо-шотландському варіанті.

Про королівське подружжя Ганноверів — Георга III та його дружину, про їхнього спадкоємця Бернс говорив зі зневажливою іронією в «Трактирній баладі», в сатиричній поемі «Сон» — глуз­ливому вітанні короля в день його народження, та в інших віршах. Короновані особи Англії — жалюгідні маріонетки в руках тих, хто наживається на фінансових спекуляціях і розпочинає війни. Союз продажних політиків із торгівцями та церквою, передвиборні спекуляції  розкриті   Бернсом  у  сатирах   «Галерея   політиків і святош», «Балада про вибори містера Уерона» та інших. Ці ві­ршовані політичні фельетона розкривають існуючу систему зло­чинного обману народу. Серед пізніх, сповнених гніву та болю сатир, особливо вирізняється «Послання Вельзевула» (1790).

У віршах Бернса звучить шотландський діалект; багато з них написані на мотиви народних пісень і самі стали піснями, які й сьо­годні співає Шотландія. Оновлення і демократизація тематики, мови, художніх засобів йшли в нього в єдності з перебудовою тра­диційної системи ліричних жанрів, її збагаченням. Дивна енергія, гострота та багатство суджень, багато ритмів і інтонацій, дивна гнучкість і барвистість народної мови — ці характерні особли­вості найкращих віршів Бернса принесли йому всесвітню відо­мість.

З книги

Усі зарубіжні письменники / Упоряд. О.Д. Міхільов та ін.. – Харків : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006. – С. 32-37.

Повернутися назад