Рід Міклухо-Маклая походив з України. Прадід Степан Макуха, який був сотником у козацькому війську, змінив згодом своє прізвище на «благородніше» -  Міклуха. Батько майбутнього вченого походив зі Стародубського повіту на Чернігівщині. Його старший брат Григорій навчався і товаришував з видатним письменником Миколою Гоголем.  

  Мати, Катерина Семенівна, після смерті чоловіка, у 1873 році виконала його заповіт, який мріяв після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні і решту років прожити «в краю соняхів і калини». Вона придбала маєток у Малині і з синами Сергієм і Михайлом та донькою Ольгою переїхала туди на постійне проживання.

  Микола Миколайович Міклухо-Маклай декілька разів відвідував маєток в Малині, працюючи над своїми «Подорожами».  

   У 1986 році на честь видатного вченого встановлено пам’ятник в центрі Малина. 

  У березні 1915 року у родильному будинку відомих житомир­ських меценатів - братів Дуриліних, народився хлопчик, якому судилося увійти до еліти світової культури. Ще за життя його вва­жали «піаністом сучасності № 1».

    Батьки - Ганна Павлівна Москальова і Теофіл Даниїлович Ріхтер - охрестили сина у Михайлівській церкві. Цей обряд у присут­ності хрещених батьків - Миколи Павловича Москальова і Кароліни Юліанівни Арндт  - виконав протоієрей Микола Михайлович Бурчак-Абрамович, згодом репресований то­талітарною системою. Назвали новонаро­дженого Святославом, по-домашньому - «Свєтіком». Звичайно, тоді, у далекому 1915 році, не міг знати протоієрей Бур­чак-Абрамович, що його руки опускали в купіль геніальну людину.       Житомирянам пощастило: пам'ятні місця, пов'язані з ім'ям митця, збереглися. Це й згадувана Михайлівська церква, і колишній родильний притулок Дуриліних та дім, де мешкали Ріхтери до переїзду в Одесу (обидва на Великій Бердичівській). Рідне місто, перші дитячі вра­ження глибоко запали в душу митцеві, су­проводжуючи його протягом усього жит­тя. Очевидно, недарма побутує прислів'я, що всі ми родом з дитинства. Судіть самі.

«Мій перший опус "Пташки ". У дев 'ять років я написав п 'єси "За­хід сонця", "Плетіння вінків", "Гра в коники"... "Дощик", зіграні під впливом Житомира, де дощ як зарядить, так і йде цілий тиждень».

     І ще: «1919 рік. Житомир. Я вже "збирав" архітектуру (це у чотири роки?!). Запам'ятовував кожну підворотню і кожний вид, і всі вітражі... Одного разу чи то з мамою, чи з тіткою ми здійснили невелику подорож по Бердичівській. Йшли цілу вічність. Ми йшли, йшли, далеко видавався кут казарменої церкви - біла стіна і золота маківка. Раптом вона опинилася далеко позаду; на лавках висіли зо­лоті кренделі, і несподівано я побачив праворуч той самий собор. Така мить - ось і собор. А з іншого боку Чуднівська вулиця вела униз, до Тетерева, з шагаловськими будиночками...».

На цьому місці ми вимушені перервати Святослава Теофіловича, щоб оповісти про діалог, який стався у жовтні 1965 року, коли востаннє митець приїздив до Житомира.

Оглядаючи місто, Святослав Теофілович побажав пройтися улюбленими місцями свого дитинства, відвідати Преображенський собор. Побачивши перед храмом безлику п'ятиповерхівку (з ма­газином «Темп» на першому поверсі), митець не утримався від смачних епітетів на адресу сучасних архітекторів. Супроводжуючі на­магалися якимось чином згладити цей неприємний момент. Хтось дотепно зазначив: «Не хвилюйтеся, Святославе Теофіловичу, - цей будинок через років 40-50 розвалиться, а собор стоятиме віки».

- Ось тоді я й приїду до Житомира, - відповів С. Ріхтер. Ці слова виявилися пророчими. Так сталося, що після цього прикро­го випадку видатний піаніст справді більш ніколи не приїздив до Житомира.

Та повернімося до спогадів.

«Якось був чудовий літній день, позаду залишився монастир (С. Т. Ріхтер мав на увазі Богоявленський монастир по вул. В. Бердичівській, що був підступно знесений можновладцями у 1975p.), який дзвонив у всі дзвони, старий сад з рівчачком із "Обры­ва " Гончарова. Ми дійшли до монастирського кладовища. Увійшли у хвіртку, і тітка відразу заборонила мені зривати квіти. Едуар Мане міг би так намалювати. З тих пір люблю кладовища. Мені там затишно. З кладовища був обрив до Тетерева, ми сиділи над ним, диви­лися, а дзвони все дзвонили, і це була дуже щаслива мить.

...До монастирського саду я ще одного разу ходив з мамою. Су­тінки. Щось збиралось у природі, і раптово піднявся пил, стало сіро, з лікарні вийшла сестра милосердя... Щось тепер буде, щось повинно трапитись... Чекаєш, цікаво, а потім нічого... Так трапляється у природі».

Яка феноменальна пам'ять! Скільки пройшло років, а роман­тична спостережливість, безпосередність у сприйманні світу зали­шились. Справді дивно. Давно вже немає монастирського саду (його територію забудували), зруйнували кладовище, знищили монас­тир... Все це залишилося лише в пам'яті корінних житомирян та спогадах нашого великого земляка. Спогади... Вони, як життєдай­не джерело, живили його непересічний талант та надавали творчу наснагу. Адреса цього джерела - Житомир.

          Костриця, М. Піаніст сучасності номер один / М.М. Костриця, М.Ю. Костриця // Житомирщина туристична : Краєзнавчі нариси. - Житомир : "Полісся", 2009. - С. 251 - 254.

   15 січня в музеї родини Косачів відбулась регіональна науково-краєзнавча конференція «Місто Новоград-Волинський і Звягельщина на зламі 1940-х років». У конференції взяли участь краєзнавці і пошуковці Новоград-Волинського району та інших міст Житомирської області,  викладачі, історики, бібліотекарі.      

   Працівники центральної міської бібліотеки ім. Юрія Ковальського презентували виставку-експозицію «Шляхами подвигу і слави», матеріали якої присвячені історії Новограда-Волинського 40-х  років.

КОРОЛЕНКО Володимир Галактіонович (27(15).07.1853—25.12. 1921) — письменник народився в м. Жи­томир у дворянській сім'ї (бать­ко — суддя, мати — із польського шляхетського роду). Навчався в Жи­томирській та Рівненській гімназіях. 1871 -  вступив до Петербургського технологічно­го інституту, а 1874 перевівся у Петровську землеробську й лісну акад. (нині сільськогосподарська академія) в Мос­кві, з якої 1876 був виключений за участь у студентських революційних гуртках та антиурядову агі­тацію. Підтримував народників, але був проти тероризму. 1877 - спробував поновити навчання у Гірничому інституті в Санкт-Петербурзі. Співробітничав зі столич­ними виданнями, зокрема — і з журналом «Слово», де у 1879 опублікував своє перше оповідання. Від 1879 до 1884 не раз був ув'язнений, відбував покарання на засланні, у т. ч. в Сибіру. У  цей період на­писав низку оповідань про життя знехтуваних суспільством людей «Чудная», «В дурном обществе», «Убивец», «Сон Макара» та ін. Від 1884 до 1896 жив у м. Нижній Новгород (нині місто в РФ). У цей період співробітничав із місцевими і центральними газетами, працював в архів. комісії, видав свою пер­шу книжку «Очерки и рассказы» (1886), встановив тісні стосунки з багатьма тогочасними письмен­никами, зокрема з Л.Толстим. А. Цеховим, М. Чернишевським. У 1893, будучи за кордоном, поз­найомився з відомими народниками С.Кравчинським і Ф. Волхов­ським.

У 1900 переїхав на постійне місце проживання до Полтави. Цього ж року Петербургська АН обрала його почесним академіком, проте у 1902 він разом з А. Чеховим відмовив­ся від цього звання на знак про­тесту проти незаконного скасу­вання виборів до АН Максима Горького (відмовився поновити це звання 1917).

Став літописцем народного життя (4-томна автобіографічна кн. «Іс­торія мого сучасника», 1906—22). Багато написав про український побут, культуру, природу. Завжди відгуку­вався публікаціями на найважли­віші події, що відбувалися у світі, Російській імперії та в Україні. Підтримав революцію 1905—1907, засудивши дії властей під час «Кривавої неділі» (9 січ. 1905) і особливо в подіях Сорочинської трагедії 1905. У газеті «Полтавщи­на» 1906 опублікував відкритого листа статському радникові Філонову, в якому вимагав суду над карателями. У наступному році вийшла у світ його книга «Сорочинська трагедія». Правдиво вис­вітлював Бейліса справу, вже на початку Першої світової війни оцінив її як велику трагедію для європейського народів. Вітав Лютневу революцію 1917, але виступив проти Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, вважаючи його таким, що обмежує демократію та свободу. Ледь не став жертвою «червоного» терору у квіт. 1918, і лише втручання майбутнього го­лови РНК УСРР Х. Раковського врятувало йому життя. У роки громадянської війни в Україні 1917—1921 не підтримував жодну зі сторін, що боролися за владу. Однак із захопленням відгукував­ся про Н. Махна та його селянську ар­мію. Вважав, що більшовикам, які захопили владу в Росії, не під си­лу побудувати соціалізм. Закликав більшовицьких лідерів відмовитися від проголо­шеного ними хибного шляху.

Помер  у м. Полтава.

Після його смерті радянська влада, комуніст, партія і особисто В. Ле­нін, враховуючи активну бороть­бу Короленка із самодержавством, пере­слідування його царськими вла­стями, безапеляційно зарахували його до палких прихильників більшовизму.

 В. М.  Волковинсъкий  (Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол. : В.А. Смолій та ін. - т. 5. – К. : Наукова думка, 2008. – С. 170.)

Є люди, подібні до зірок, що з’явившись на обрії, ніколи не згасають, а назавжди залишають слід і пам’ять про себе. Таким назавжди залишиться для всіх нас  Юрій Іванович Ковальський. Він був журналістом за покликом серця, поетом, талановитою й неординарною особистістю, чуйною і скромною людиною з відкритою душею. Він назавжди увійшов в історію міста, як автор слів гімну міста Новограда-Волинського. Посмертно був нагороджений званням Почесного громадянина міста.  Визначальним, головним для нього були улюблена робота, його прекрасна сім’я, справа, якій він присвятив усе своє життя і з якого пішов у небуття в п’ятдесят дев’ять -  розквіті сил і таланту. 1 травня 2013 року  Юрій Іванович Ковальський зустрів би своє 75-річчя .

     Щоб пам'ять про Юрія Ковальського знайшла гідне втілення, логічно і справедливо було назвати його іменем Центральну міську бібліотеку - головну книгозбірню міста Новограда-Волинського.  Адже все життя поета-земляка присвячене служінню печатному слову.

   Новоград - Волинська центральна міська бібліотека склала біобібліографічний нарис, присвячений Юрію Ковальському.