Бібліотечна Звягельщина

Жан-Нікола-Артюр Рембо народився 20 жовт­ня 1854 року у провінційному містечку Шарлевіль, в Арденнах, на північному сході Франції, у буржуазній сім'ї. Мати прищеплювала дітям доброчинність, любов до Бога, а батько вчив їх поміркованості та ощадливості. Змалку Артюр подавав неабиякі надії: був богобоязли­вим, слухняним, блискуче вчився. Його здібності всіх уражали. Учитель Жорж Ізамбар підтримував перші спроби юного поета. З шести-семи років він почав писати прозу, а потім вірші. У п'ятна­дцять років написав вірш «Сен­сація», опублікований без ві­дома автора в одному з паризьких журналів на початку 1869 року.

   Цього ж року надрукував кілька віршів ла­тиною. Він багато читав, захоплювався твора­ми Ф. Рабле і В. Гюґо, а також поезією «пар­насців». Віршами «Офелія», «Бал повішених», «Зло», «Сплячий в угловині» поет заявив про себе як символіст. В. Гюґо, високо оцінивши його талант, назвав Рембо «дитям Шекспіра». Перший період творчості митця (до 1871 р.) позначений впливом авторитетів, що не зава­дило визріванню духу бунтарства як проти тра­диційної естетики, так і проти буржуазних по­рядків провінційного Шарлевіля, де, за словами поета, «ніколи нічого не відбувається». Орієн­туючись на В. Гюґо і Ш. Бодлера, він починає писати вірші, які викривали нікчемність міщан­ства («Засідателі»), Другу імперію («Шаленст­во кесаря»), лицемірство служителів церкви («Покарання Тартюфа»). Згодом захоплюєть­ся революційними ідеями, які призвели до кра­ху монархії. У ті часи свої надії на перебудову суспільства він пов'язує з Республікою.

 У 1871 році, дізнавшися про проголошення Комуни, Рембо кидає ліцей і їде до Парижа, де потрапляє у вир революційних подій. За спогадами сучасників, поет прилучився до життя кому­нарів, навіть якийсь час служив у Національній гвардії. Суворо-ритмічний «Вільний гімн Пари­жа», зворушливий образ дівчини-комунарки у вірші «Руки Жанни Марі» — яскраві свідчення його тогочасних настроїв. Але після падіння Комуни, зневірившись у соціальній боротьбі, Рембо в лис­ті до друга від 10 липня 1871 року просить знищити свої твори про комунарів.

Письменник шукає іншого шляху в поезії, яка, на його думку, має стати пророчицею й яс­новидицею. У листі 1871 року до свого шкіль­ного вчителя Жоржа Ізамбара він стверджує, що поет, віщун і провидець, повинен бути Прометеем, йти попереду людства. У серпні 1871 ро­ку, повернувшись до Шарлевіля, Артюр посилає свої вірші Полю Верлену. Хлопець із провінційного містечка зачарував своїми рядками відомого поета, і той запросив його до себе. Знайомство переростає в дружбу. Верлен і Рембо вирушають з Парижа на пошуки нових вражень до Бельгії, а потім до Лондона. Цілий рік вони ман­дрували разом дорогами Європи. У другий період короткочас­ної творчості (з початку 1871 до початку 1872 р.) поезія Рембо набуває трагічного звучання. З-поміж інших вирізняється вірш «П'яний корабель», який С. Цвейг назвав «фантасмагоричним сно­видінням, бунтом фарб, химерною симфонією лихоманячих слів». Корабель, який збився з курсу і втратив управління, символічно відображає творчі й життєві по­шуки поета. У символістському сонеті «Голосівки» дек­ларувалися нові принципи мистецтва: перетво­рення слова на символ, увага до смислового забарвлення звуків, велике значення відчуттів у сприйнятті світу та духовному житті людини. У третій період творчості (1872—1873) Рем­бо пише цикл «Осяяння», що засвідчив народ­ження незвичайної форми вірша, яку можна назвати і віршем у прозі, і ритмізованою про­зою. Чарівною красою віє від загадкових кар­тин, створених гарячковою, нестримною фан­тазією поета. Головне в «Осяяннях » — фіксація особистих настроїв і відчуттів, незалежно від того, що їх викликало: «Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. Є годинник, який не дзвонить. Є вибоїна з гніздом білих звіряток. Є со­бор, який запалає, й озеро, яке підіймається. Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж за­квітчаний стрічками, котиться стежкою. Є трупа маленьких ак­торів у костюмах, яка з'являєть­ся на дорозі перед стіною лісу. Є, нарешті, й такі, що тебе про­ганяють, коли ти спраглий і го­лодний».

Рембо мав непостійну і примхливу вдачу. Як у творчості, так і в житті він шукав різних шляхів, інколи цілком протилежних. Серед сучасників користувався славою «скандально­го» поета, який, за словами Верлена, «любив так само пристрасно, як і ненавидів». Мож­ливо, внаслідок цього дружні стосунки між двома письменниками нерідко порушувалися сварками, а то й бійками. Після того як у ли­пні 1873 року П. Верлен, який стріляв у Рем­бо, потрапив до в'язниці, схвильований Артюр наче впав у лихоманку. Криком душі, зойком людини, яка вже не розраховує на чиюсь допомогу і все ж кличе у всесвіті когось невідомого, стала книга «Сезон у пеклі» (1873) — єдина збірка, видана за життя поета. Але невеличкий наклад (500 примірників) поет не зміг оплатити, і книги так і залишилися на складі. їх знай­шли випадково через кілька де­сятиліть, а до того існувала леге­нда, ніби Рембо сам знищив увесь тираж.

Розрив з Верленом, відсут­ність коштів, духовна невлашто­ваність призвели до гострої твор­чої кризи. В останніх творах поета відчуваються біль і розпач самотньої душі, приреченої на марне благання: «Приходьте всі, навіть маленькі діти, щоб я зміг втішити вас, роздати вам своє серце, прекрас­не серце! Прийдіть, бідаки, робітники! Я не хочу молитов, вистачить мені вашої довіри, вона дасть мені щастя».

«П'яний корабель» долі Рембо остаточно збився з курсу. Поет шукає забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало «болю пекучих протиріч», і він ви­рішив змінити своє життя. Після того як йому виповнилося 20 років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, блукав дорогами Англії, Німеччини, Бельгії, торгував всілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, в Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сома­лі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої люди­ни, допомагав імператору Абіс­сінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у тор­говельній фірмі «Віанне, Барде і К°», яка продавала каву, слоно­ві бивні, шкіру.

По-різному трактують до­слідники розрив Рембо з пое­зією. Французький письменник Альбер Камю вбачає у цьому «самогубство духу», а австрій­ський прозаїк Стефан Цвейг — «зневажання мистецтва, нехтування ним». Іс­нує версія, що поет утік з Парижа, щоб від­найти себе в іншому, щоб ствердитись, а потім повернутися незалежним і вільним, позбавив­шись «п'яного сну». Деякі сучасні дослідники вважають, що Рембо підійшов у своїх експе­риментах зі словом до крайньої межі і, зазир­нувши за неї, побачив лише порожнечу; ця глибока внутрішня криза нібито і стала при­чиною того, що він назавжди полишив поетич­ну творчість. Однак загадка поезії Рембо й досі не розгадана. Таємничим є не тільки його від­хід від мистецтва, а передусім те, що поет встиг написати за короткий час, який став цілою епохою у світовій літературі.

Тридцяти семи років, стомлений, але ще повний сил, Рембо повернувся до Франції. Невідомо, як склалася б його по­дальша доля, але в 1891 році у нього виникла пухлина право­го коліна, яка виявилася сарко­мою. 10 листопада того ж року він помер у марсельській лікарні.

     Ніколенко О.М. Поезія французського символізму. Шарль Бодлер, Поль Верлен, Артюр Рембо: посібник для вчителя. - Харків: Веста: Видавництво "Ранок", 2003. - С. 94 - 110.

Повернутися назад