Бібліотечна Звягельщина

У 1920-му році був свідком того, як чекісти й бійці ви­нищувального загону закатували до смерті його 92-річного однорукого діда-пасічника, а також батька за службу в армії Симона Петлюри. Дядька заслали на Соловки, звідки він уже не повернувся.

1921 року вступив до комсомолу. На Тростянецькому комбінаті працював завідувачем політичного заводського осередку, потім секретарем. У 1925-му розчарувався в соці­алізмі й залишив організацію.

У 1922-23 роках учився в Краснопільській художньо-ке­рамічній профшколі. Перші публікації друкував під псевдо­німом І. Полярний, проте після появи книжки Леоніда По­лярного «Записки червоноармійця» та під впливом новел Миколи Хвильового, який писав про «багряних коней на­шої геніальної революції», змінив псевдонім на Багряний.

Працював робітником цукроварні, складачем у друкарні, учителем малювання в Охтирському дитячому будинку, окружним політінспектором міліції. Малював, займався фо­тографією, багато мандрував: Крим, Кубань, Полтава, Київ, Донбас, Кам’янець-Подільський, Катеринодар.

    1926 року вступив до Київського художнього інституту, який закінчив 1929 (1930?) року, але диплома не захистив. З цього моменту почалось його стрімке входження у міське життя, всотування націоналістичних ідей: він «захворів» ученням Миколи Шумського про національний розвиток народів усередині соціалістичного табору, ідеологією памфлетів Миколи Хвильового, який висунув гасло «Геть від Москви!» й теорію «азіатського ренесансу», необхідність у культурній політиці спиратись на внутрішні сили нації, рів­няючись на європейські зразки; ознайомився з п’єсами Миколи Куліша, творами неокласиків, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Володимира Сосюри, відвідував лекції у Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

З 1926 р. друкувався у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плужанин», «Гарт», «Кіно». Тоді ж став членом письменницької організації «Плуг», через рік перейшов до «Ланки», яка потім пе­ретворилася на «Марс». У цьому угрупованні приятелював iз Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Валер’яном Підмогильним, Борисом Тенетою, Марією Галич. 1928 року вперше відвідав Харків, а з 1931 р. переїхав туди напостійно, працював літератур­ним редактором у «Сільгоспвидаві».

16 квітня 1932 року стався його перший арешт. 25 жовт­ня звільнений із позбавленням права проживання в Україні протягом трьох років, направлений на «вільне» поселення на Далекий Схід — Хабаровський край, Берингова протока.

Незабаром утік і переховувався у знайомих. 1936 року прийшов додому. Через чотири дні його арештовано. Два роки і три місяці провів у в’язниці, з них — 83 дні у каме­рі смертників. Менше як через рік новий арешт. 1938 року медичним актом засвідчено туберкульоз легень, відкритий процес. 20 березня 1939 року висунуто обвинувачення за двома пунктами: участь в антирадянському повстанні анар­хістської організації, здійснення антирадянської діяльності. Через відсутність доказів звільнений 1-го квітня 1940 року. До 1941 року працював художником в Охтирському театрі  «Народний дім».

    Під час Другої світової війни перебував на окупованій території, працював у газетах «Голос Охтирщини», харківській «Новій Україні». Малював декорації в Харківському театрі. 1942 року арештований за антифашистський зміст театральної завіси. Два місяці провів у тюрмі. Завважимо, що на запит виконкому Охтирської міськради народних де­путатів Управління КДБ УРСР по Сумській області 23 лип­ня 1991 року відповіло, що не має у своєму розпорядженні відомостей про співробітництво Багряного з німецькою окупаційною владою.

Ледь уник розстрілу й утік на захід України. Перехову­ючись від нацистів у Моршині, подав роман «Тигролови» на закритий літературний конкурс, де поділив перше місце зі «Старшим боярином» Тодося Осьмачки. Співпрацював із відділом пропаганди Української повстанської армії. Був ініціатором створення Української головної визвольної ради. Вивезений як остарбайтер у Німеччину. Інші джерела твер­дять, що з 1944 року він сам пересувався на Захід: у Сло­ваччину, Угорщину, Німеччину, Австрію, а 1946 рік застав його в Новому Ульмі, у великому таборі українських ді-пі (від англійського DP — displaced person, переміщена особа).

В еміграції брав участь у створенні надідеологічного пи­сьменницького об’єднання МУР («Мистецький український рух»). Став фундатором Української революційно-демокра­тичної партії та її друкованих органів «Наші позиції» й «Українські вісті». Обирався головою Української національної ради. Заснував ОДУМ— Об’єднання демократичної української молоді.

1956 року агенти КДБ змусили його сина Бориса висту­пити по радіо з викриттям батька.

Хворів на сухоти, цукровий діабет, серцеву недостат­ність. Через загрозу інфікування туберкульозом багато ро­ків був ізольований від сім’ї й партійної діяльності, яку вів переважно через листування. Його кандидатуру висували на здобуття Нобелівської премії, проте ці заходи обірвала смерть митця (як відомо, її дають тільки живим номінантам). Помер 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн (Західна Німеччина).

Реабілітований 30 червня 1991 року. Посмертно йому присуджено Шевченківську премію за романи «Тигролови» та «Сад Гетсиманський».

Повернутися назад