Народився Франсуа Марі Аруе у 1694 році у Пари­жі. Його батько, заможний буржуа, був спочатку нотаріусом при судовій палаті, а потім чиновником казначейства. Освіту Вольтер отримав у аристокра­тичному єзуїтському колежі Людовіка Великого (1704—1711). Пізніше Вольтер досить суворо відгу­кнувся про цю школу, яка нічого йому не дала.

   Ще в дитинстві у нього проявилися блискучі зді­бності та схильність до читання. Він рано почав за­йматися складанням віршів. Мрія стати драматичним поетом захопила його ще під час навчання у колежі.

Проте, тільки-но він закінчив колеж, батько змусив його навчатися у шко­лі права.

Юний Вольтер мріяв про літературну кар'єру і прагнув обертатися у аристокра­тичному суспільстві. Його хрещений батько абат Шатонеф ввів його до кола аристократів-лібертінів. У цьому гуртку веселих «прожигачів» життя набуло усталених форм вільнодумство та скептицизм Вольтера, його зневажливе ставлення до прав­лячих кіл.

Вольтера залюбки запрошують до свого кола представники аристократичної «золотої молоді»; він веселий, мовлення його насичене епіграмами, його сатиричні експромти миттєво поширюються. Одна зла епіграма на Філіпа Орлеанського та його доньку герцогиню Іберійську дійшла до вух регента, і молодий поет у 1717 році був кинутий до Бастилії, де просидів майже 11 місяців. Так, уперше Во­льтер зіткнувся із французьким абсолютизмом.

У поета вже давно виник задум написати поему про Генріха IV та трагедію «Едіп». У в'язниці він працював над ними. 18 листопада 1718 року відбулася прем'єра трагедії на сцені паризького театру. Вперше письменник назвав себе Вольтером, і це ім'я після «Едіпа» назавжди увійшло до світової літератури. На моло­дого поета стали дивитися як на гідного наступника Корнеля та Расіна.

Філіп Орлеанський відразу змінив своє ставлення до Вольтера та подарував йо­му золоту медаль й грошову пенсію. Вольтер почав робити блискучу літературну кар'єру. Посівши місце першого трагічного поета Франції, він став добиватися сла­ви епічного поета.

Через 5 років Вольтер видав «Поему про Лігу» — перший варіант майбутньої «Генріади», історичної епопеї, присвяченої пропаганді релігійної терпимості, яка б ідеалізувала Генріха IV як люблячого свободу та освіченого монарха. Надрукована вона була таємно, у Руані, 1723 року.

Поширена у списках поема незабаром стала популярною серед читачів. У ві­ці тридцяти років Вольтера проголосили найкращим поетом Франції, гордістю нації. Всі вбачали у Вольтерові гідного наступника славних літературних тради­цій століття Людовіка XIV. Дійсно, незважаючи на своє вільнодумство, Вольтер був ще далеким від Просвітництва. Він високо цінував прихильність королеви Марії Лещинської, від якої отримував пенсію (одночасно з пенсією від короля). Однак мрії щодо придворної кар'єри не затьмарили йому свідомість. Вирішив­ши стати матеріально незалежним, він пов'язав своє життя зі світом фінансових справ і, зайнявшись різноманітними комерційними справами, поступово нажив собі значний статок.

Аристократи підлещувалися до нього. Герцог Сюллі, предків якого пославив Вольтер у цій поемі, стає другом письменника. Однак, якими б талантами та заслу­гами перед батьківщиною не володіла людина, вона була абсолютно беззахисною перед витівками будь-якого світського нахаби. Так сталося і з Вольтером. Він мав необережність викликати незадоволення дворянина де Рогана, і слуги останнього побили поета палицями біля порогу будинку герцога де Сюллі. Образа людини за­лишилася без кари. У світських «друзів» Вольтера та у герцога де Сюллі ця пригода викликала лише веселу посмішку.

Уряд, щоб врятувати Рогана від помсти Вольтера, знову кинув поета до Бастилії (1726). Цього разу він просидів там всього п'ять місяців, а потім був ви­сланий за межі Франції (саме такою була умова звільнення). Так знову Вольтер зіткнувся із абсолютизмом, становими привілеями та повним безправ'ям люди­ни в умовах феодалізму.

Вольтер їде до Англії. Англійське політичне та культурне життя було майже не­відоме у Франції. Вольтер відзначає ряд переваг у житті людини, в політичному та економічному житті країни порівняно із тодішньою Францією, зокрема англійці мали конституцію і парламент, що обмежували одноосібну владу короля. Бесіди із Джонатаном Свіфтом і колишнім торійським державним секретарем віконтом Болінброком, які спізнали всю темну сторону політичного життя в країні, переконали Вольтера, що можна відкрито протидіяти королю й у вільному змаганні думок при­ймати важливі державні рішення.

Бунтівний поет, що двічі побував у Бастилії, відзначає, з якою повагою англійці ставляться до своїх поетів та вчених. У цьому його переконує пишний похорон Ісаака Ньютона у Вестмінстерському абатстві (1727), коли труну вченого несли на ру­ках 6 герцогів і 6 графів.

Швидко оволодівши англійською мовою, Вольтер вивчає англійську філософію (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк). З насолодою прочитані «Мандри Гулівера» Дж. Свіфта, які щойно вийшли друком, допомогли йому відшліфувати власний сатиричний, соціально насичений стиль.

Трирічне перебування в Англії (1726—1729) спрямувало творчість Вольтера у просвітницьке русло.

У 1729 році Вольтер отримав дозвіл повернутися до Франції. Він приїхав до Па­рижу у розквіті своїх творчих сил, сповнений вражень від перебування в Англії, і розгорнув надзвичайно плідну письменницьку діяльність.

Особливо вразив Вольтера театр Шекспіра. Будучи прихильником класицизму, Вольтер не сприймав темпераментного і жорстокого у життєвій правдивості стилю Шекспіра і не вважав за можливе пропагувати його у французькій літературі, де панували смаки, виховані на п'єсах Корнеля і Расіна. Водночас драматургія самого Вольтера зазнала величезного впливу Шекспіра.

В Англії поет завершив поему «Генріада» (про героя Нантського едикту фран­цузького короля Анрі IV), «Історію Карла XII». Були задумані (й дописані пізніше у Франції) трагедії «Брут» (про римського консула Юнія Брута, який стратив своїх синів, коли дізнався, що вони по-зрадницьки перейшли на бік етруського царя), «Смерть Цезаря», «Еріфіла» і, мабуть, краща серед них — «Заїра» (1732).

Повернувшись до Франції, Вольтер почав активно застосовувати досвід анг­лійських підприємців, прагнучи до приватної матеріальної незалежності, яка да­вала змогу власним коштом друкувати свої твори за кордоном, нехтуючи цензу­рними заборонами, а також вільно подорожувати Європою, купувати чи будувати власні будинки.

Аналізу різних сторін англійського життя (релігії, політичного устрою, філосо­фії, літератури, театру) він присвятив цикл з 25 «Філософських листів» (1734). Кни­га побачила світ також під назвою «Листи, написані з Лондона про англійців». Во­льтер виклав у ній свої враження від споглядання Англії. Мають місце порівняння англійського та французького суспільного життя. Ці зіставлення перетворились на енергійне викриття пануючих у Франції релігійної нетерпимості та відсталих фео­дальних порядків. Книга викликала величезний скандал; її видавця було кинуто до Бастилії, а сама вона привселюдно спалена за настановою паризького парламенту. Вольтер уникнув арешту тільки тому, що вчасно залишив Париж.

Згодом Вольтер ще 16 разів перевидавав цю працю, постійно удосконалюючи її.

Вольтер знайшов притулок у Сіре, маєтку своєї приятельки маркізи дю Шатле, розташованому на кордоні Шампані та Лотарингії. Тут він прожив тривалий час (1733—1745), займаючись точними науками, філософією та поезією. Його пов'язували із цією привабливою й освіченою жінкою спільні духовні інтереси, любов до літератури, театру, науки. Маркіза, яку Вольтер називав «божествен­ною Емілією», мала на нього надзвичайно позитивний вплив. Будучи однією із найосвіченіших жінок Франції, вона добре знала давні мови, займалася матема­тикою, переклала французькою мовою головну працю Ньютона й опублікувала власну працю щодо філософії Лейбніца. Користуючись впливом при дворі свого чоловіка і його титулом, маркіза частенько пом'якшувала удари долі, що сипа­лися на поета, зокрема вона спонукала його займатися науками і стримувала йо­го від участі у полеміці з реакційними літераторами та від опублікування занад­то різких сатиричних творів, на зразок відомої «Орлеанської діви», рукопис якої вона тримала у себе.

Облаштовуючи своє помешкання у Сіре, Вольтер побудував театр, у якому по­ставив свої нові трагедії — «Альзіру», «Магомета», «Меропу» та ін. Всього Воль­тер за життя написав 27 трагедій і 25 комедій. Він виявив себе новатором театру — запровадив змінні декорації, масові сцени. Часто й сам виступав на сцені.

Найяскравішим із прозових творів тих років став «Задіг», який серед інших «філософських повістей» призначався від самого початку для усного читання у салоні маркізи.

Незважаючи на заходи безпеки, до яких вдавалася мадам дю Шатле, деякі твори Вольтера встигали викликати сильне роздратування у правлячих колах. Це змушу­вало маркізу переживати за свободу свого друга. В особливо небезпечні моменти маркіза відправляла Вольтера до Голландії або Бельгії, де він зазвичай мандрував під вигаданим іменем, хоча й не міг ніколи повністю зберегти своє інкогніто.

У 1745 році Вольтер, після десятирічної відсутності, повернувся до Парижу, де несподівано зіткнувся із прихильним прийомом при дворі. Його покровителькою стала нова фаворитка Людовіка XV мадам Етноль, яка отримала титул маркізи Помпадур і згодом стала некоронованою володаркою Франції. Будучи давно зна­йомою з Вольтером, вона робила все можливе, щоб прилучити Вольтера до двору. Завдяки їй Вольтеру доручили написати оперу з нагоди святкувань шлюбу дофіна. Ця опера, «Принцеса Наваррська» (1745), принесла Вольтеру більше слави у при­дворних колах, ніж його найкращі художні твори, хоча сам Вольтер був про неї ду­же низької думки і називав її «балаганним фарсом». На Вольтера посипалися тепер придворні милості: у 1745 році його було призначено королівським історіографом, він отримав придворний титул, а наступного року його було обрано, нарешті, чле­ном Французької Академії, яка до цього часу двічі (у 1734 та у 1743 роках) відхиляла його кандидатуру.

«Пожалійте бідолаху, що став королівським блазнем у 50 років, — писав Воль­тер другові. — я не знаходжу собі місця ані у Парижі, ані у Версалі; вигадую вірші у портшезі, маю славити короля високоурочисто, дружину принца-спадкоємця — вишукано, королівську родину — ласкаво, ублажати весь двір і не дратувати нікого у місті». Проте, Вольтер був покараний за загравання з сильними світу цього. Воро­гам Вольтера вдалося посварити його з маркізою Помпадур. Філософі довелося за­лишити двір. Його і маркізу дю Шатле безсоромно обманюють і, побоюючись ска­ндалу, він ненадовго змушений був залишити Париж.

Невдовзі поета спіткав удар в особистому житті. Після нетривалого перебування у Сіре Вольтер разом із мадам дю Шатле їде у Люневіль до Лотарингії, до двору колишнього польського короля Станіслава Ліщинського (1748). У Люневілі маркіза дю Шатле познайомилась та вступила у зв'язок із молодим поетом Сен-Ламбером, а через рік, тут же, померла під час пологів (1749). Смерть Емілії була важким уда­ром для Вольтера, оскільки почуття до неї було єдиним серйозним, яке йому дове­лося пережити.

Вольтер назавжди залишає Сіре. Його відданим другом стала небога мадам Дені, яка жила поруч із ним до самої його смерті.

На запрошення прусського короля Фрідріха II Вольтер залишає Париж і ви­рушає до Берліна. Цій подорожі передувало тривале листування між королем та філософом.

Листування велося французькою мовою, якою король володів досконало (а рід­ною, німецькою, нехтував, уважаючи її придатною лише для армійських команд).

Три роки (1750—1753) Вольтер перебував у Сан-Сусі (резиденція короля у По­тсдамі, під Берліном). Фрідріх призначив Вольтера камергером, пожалував йому орден та велику грошову пенсію.

Однак, саме ці роки принесли французькому просвітникові розчарування. Що­правда, тут він завершує свій давній задум — «Вік Луї XIV. XVIII століття», книгу, насичену характеристиками різних коронованих осіб і політиків свого і попереднього, XVII століття. При всій своїй готовності прийняти вольтерівський ідеал освіченого монарха, Фрідріх II не міг, та й не збирався поступатися реальною вла­дою на користь абстрактних філософських ідей. Після трьох років спілкування з Вольтером він віроломно розпочав Семилітню війну (1756—1763), спрямовану не в останню чергу і проти Франції. Разом з тим Вольтер зі своїм непосидючим темпе­раментом почав втручатися у внутрішні справи німців. Спалахнула сварка, Фрідріх II зажадав від Вольтера повернення ордена та камергерського ключа, і останній не без серйозних ускладнень залишає Пруссію.

Залишивши кордони Німеччини, Вольтер деякий час проживав на території Ель­засу та Лотарингії, різних французьких міст, в тому числі в Ліоні.

Шлях до Парижу письменнику був назавжди закритий, унаслідок ворожого ста­влення до нього Луї XV. Назрівав конфлікт із церквою через «Орлеанську діву», а також багатотомне «Есе про звичаї і дух народів» (1753—1758). З метою уникнення можливих зіткнень з королівською і церковною владою, філософ оселився у Швей­царії, де жив по черзі у різних маєтках, що він їх надбав у власність.

Не маючи можливості оселитися у Франції, Вольтер вирішив обрати за місце для проживання Швейцарію. Восени 1754 року він придбав собі маєток у передміс­ті Женеви, який назвав «Деліс» (рос. мовою «Отрада»). Тут він проводив літній час, а для зимового перебування придбав садибу Монріон у передмісті Лозанни. Чотири роки потому він придбав ще два маєтки на французькій території поблизу швейцар­ського кордону — Турне і Ферне. Проживаючи в кожному час від часу, він полюб­ляв говорити: «Філософи повинні мати, як лисиці, дві чи три нори, щоб ховатися від собак, які їх переслідують».

У 1760 році він остаточно оселився у Ферне, де жив безвиїзно майже до самої смерті. Тільки у Ферне, на кордоні Франції та Швейцарії, Вольтер відчув себе, нарешті, цілком спокійно. «У мене дві передні лапи у Швейцарії, а дві задні — у Франції, — писав він одному приятелеві. — Я так облаштував свою долю, що можу вважати себе однаково незалежним і на женевській території, і у Франції». Всі наступні роки його життя не були відзначені подіями зовнішнього характеру. Однак це мирне існування знаходилось у невідповідності із кипучою літературно-суспільною діяльністю, яку Вольтер активно провадив в останнє двадцятиліття свого життя.

Вольтер стає співробітником «Енциклопедії» Дідро та д'Аламбера.

Вольтер вирішив втілити у своєму новому маєтку деякі свої суспільні та релі­гійні засади. У найближчому селі знаходили собі притулок усі бажаючі, хто пост­раждав від церковної чи суспільної нетерпимості. Вольтер пишався тим, що у Фернейській церкві правилися служби і для віруючих католиків, і для протестантів. Щоб забезпечити вигнанців засобами для існування, він побудував ткацьку фабри­ку і годинникову майстерню.

Ферне стало місцем паломництва освічених людей усіх країн. «Фернейській па­тріарх» вів жваве листування, серед його адресатів були короновані особи: Фрідріх II, Катерина II, Густав III Шведський та ін.

Він пише нові трагедії, які ставить у спеціально побудованому театрі; продов­жує низку «філософських повістей» (найкращі — «Кандід», 1758, «Простодушний» 1767), завершує «Історію Російської імперії за Петра І» (1759). Багато часу пись­менник присвячує філософським творам. Свій «Філософський словник» він постій­но поповнює новими матеріалами.

Вольтер докладає неймовірних зусиль, щоб домогтися реабілітації людей, що безневинно постраждали від сваволі церковної влади.

Своєю діяльністю Вольтер утвердив у Європі поняття «вольтер'янства», яке стало феноменом духовного життя XVIII і XIX століть. Це безстрашне вільнолюбс­тво, що зачіпає звичні світоглядні і моральні засади суспільства і виражається в яс­кравій і дотепній формі.

1774 року, після смерті Луї XV, трон переходить до його наступника, Луї XVI. Померлий король не залишив щодо Вольтера жодних вказівок. Філософ вирішив повернутися до Парижу. У лютому 1778 року парижани захоплено зустрічали по­ета. Спостерігаючи захват натовпу, Вольтер доброзичливо-іронічно зауважив: «Як­би мене зараз везли на страту, натовп був би ще більший».

Це була остання весна у житті поета. 11 травня Вольтер раптово відчув себе зле. Об 11-й ранку його вже не стало. Перед смертю на запитання священика, чи хотів би він примиритися з Ісусом Христом, Вольтер прошепотів: «Не кажіть нічого про цю людину».

Похорон померлого відбувався драматично. Церква виступила проти того, щоб віддати його тіло землі, король зайняв нейтральну позицію. Родич Вольтера абат Міньйон потай перевіз його тіло до Шампані, у своє абатство Селльєр. Там, у кутку церкви, за хорами, тіло й поховали. Наступного дня було одержано офіційну забо­рону на поховання.

Прах Вольтера перепоховали 1791 року під час Французької революції, у церкві святої Женев'єви — пантеоні великих людей Франції, поруч з тілом Ж.-Ж. Руссо.

 

Давиденко Г.Й. Величко М.О. Історія зарубіжної літератури XVII XVIII століття : Навч. посібник  / Г.Й. Давиденко, М.О. Величко. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – С. 106 – 119.