Бібліотечна Звягельщина

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — критика й близького друга пись­менниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайоми­лася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклорис­том та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського брат­ства.

Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х — на початку 60-х років. Проживаючи в 1851 —1858 pp. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається вона фолькло­ристикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці. Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність, а та­кож, як зазначав М. Є. Сиваченко, «широко ерудована в каз­ковому епосі, і не тільки українському». Про це, наприклад, свідчить чеський письменник Й. В. Фріч: «До кожної чеської або словацької казки вона розповідала нам десять подібних малоруських або великоруських, литовських або польських. Народні казки були її стихією».

Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок уже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літера­торів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток україн­ських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.

За спогадами І. Тургенева, Марко Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згурту­валася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них,— так само, як і у віршах Шевченка,— літера­турне відродження свого краю». Під час перебування в 1859—1867 pp. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Мен­делєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, І. Тургенєвим; остан­ній сприяв її знайомству з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменника­ми — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польсь­ких літераторів і революційних емігрантів. Вона захоплюва­лася героїчною національно-визвольною боротьбою італійсь­кого народу, зокрема загонів Д. Гарібальді. В цих умовах роз­ширюються ц інтернаціоналістські погляди й інтереси. Пись­менниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для «Колокола» матеріали полі­тично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближуєть­ся з видавцями петербурзького журналу «Отечественные за­писки» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв'язок із робітничим «Товариством друзів».

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у Немировський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «На­родні оповідання» (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из на­родного русского быта»), повість «Інститутка».

У перші роки перебування за кордоном закінчені оповідан­ня «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два си­ни». Цей період особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до па­ри»), історичної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Пе­тербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) та «Отрывки писем из Па­рижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864—1866).

У 1867—1878 pp. найяскравіше виявився талант письмен­ниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено ро­сійською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та збірку інших творів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як кри­тик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Важливе місце в творчості Марка Вовчка посідає історико-геро'ічна тема. Художня розробка історичної тематики в ту добу за традицією вважалася прерогативою романтичного на­пряму. До історичного минулого українського народу пись­менниця підходила також із романтичних позицій. Прожива­ючи в Чернігові, Києві, Немирові, вона глибоко цікавилася народними піснями, думами, легендами про історичне мину­ле України. Ще в Немирові почала писати на матеріалі пере­казів повість «Гайдамаки» (залишилася незакінченою). Мар­ко Вовчок створює романтичні повісті «Кармелюк», «Маруся», оповідання «Невільничка» тощо.

У Немировський період, в час великого творчого піднесен­ня, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише опові­дання російською мовою — «Надежа», «Маша», «Катерина», «Саша», «Купеческая дочка», «Игрушечка», які ввійшли до збірки «Рассказы из народного русского быта». Тут вона далі розвиває антикріпосницькі мотиви, наближається до сатирич­ної манери письменників гоголівського напряму в розкритті паразитичного побуту, бездуховності існування дворян-поміщиків («Игрушечка»), спирається на досвід І. Тургенева в поетизації моральної сили й духовної величі представників се­лянських мас (Катерина, Саша з однойменних оповідань). Порівняно з першою збіркою «Народних оповідань» поси­люється увага до явищ зростання класової свідомості селян-кріпаків та відповідно загострюється трактування соціальних конфліктів («Маша», «Купеческая дочка»), чіткіше індивіду­алізуються характери, соціально увиразнюються психологіч­ні характеристики персонажів («Купеческая дочка», «Игру­шечка»).

Збірку «Рассказы из народного русского быта» высоко оці­нив М. Добролюбов, присвятивши їй статтю з промовистою назвою «Риси для характеристики російського простолюду». Зазначивши, що твори зі збірок «Народні оповідання» та «Рассказы из народного русского быта» близькі за ідейним змістом і художніми особливостями, критик підкреслював спільність інтересів російського й українського народів. Серед творів збірки «Рассказы из народного русского быта» Добро­любов особливо виділив оповідання «Маша» та «Игрушечка».

Творчість Марка Вовчка істотно стимулювала подальший розвиток української прози. Вона стала імпульсом до появи значного числа оповідань і повістей, з якими виступили на­самперед прозаїки-«основ'яни». Її традиції вплинули на вироб­лення майстерності Ю. Федьковича-прозаїка. Започаткований «Інституткою» напрям зображення народного протесту й виз­вольних устремлінь розвинули далі на широкому суспільному матеріалі Панас Мирний та Іван Білик у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Своєрідними наступниками волелюбно­го протестанта Назара з «Інститутки» виступлять пізніше Ми­кола Джеря з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького й Ос­тап із повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною».

На думку Шевченка, українська письменниця в зобра­женні народного життя піднеслася вище від Жорж Санд. О. Кобилянська пізніше писала, що твори Марка Вовчка «з повним правом стали в ряд з найкращими творами світової літератури про селянство».

Марія Олександрівна останні роки життя провела на Кавказі. Померла в Нальчику (Північний Кавказ) після тривалої хвороби.

   О.І. Гончар. Марко Вовчок.   З книги:

Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. Кн. 2: Навч. Посібник / За ред. М.Т. Яценка. – К. Либідь, 1996. – С. 209 – 271.   

Повернутися назад