Панас Мирний зі своїм  братом  Іваном  Панасовичем  Рудченко ((Білик) (1845-1905), співавтор відомого  роману "Хіба ревуть  воли, як  ясла  повні?", фольклорист, літературний  критик,  письменник), навчалися  в  парафіяльній  школі  і  трикласному повітовому  училищі, яке  закінчили  в 14 років  з  "Похвальними  листами" і   зразу ж  пішли  працювати. Не маючи  можливості  навчатися в гімназії  й  в  університеті,  вони  займалися  самоосвітою,  багато  читали.

    Чиновницька робота канцеляриста у Пирятинському суді (1863), помічника бухгалтера (1864), письмоводителя у Прилуках (1865), помічника бухгалтера казначейства, секретаря казенної палати, начальника першого відділу казенної палати в Полтаві (з 1871 р. до смерті, 15 січня 1920 р.) забирала в Мирного дуже багато часу, виснажувала сили, підривала здоров'я, проте була єдиним джерелом існування. В умовах постійних ущемлень і заборон українського слова годі було сподіватися на матеріальну компенсацію за творчу працю. І він служив до останнього дня, чесно заробляючи на хліб насущний.

  Читання "Кобзаря" Шевченка підказало шлях служіння народові. Кілька десятків поезій Рудченка - це незграбне і сліпе наслідування Т. Шевченка, з полону якого він як поет не вийде ніколи.

   Панас Мирний і сам бачив недосконалість своїх поезій, проте це не розчарувало його і не зупинило творчих пошуків і спроб. Він шукає відповіднішого для себе художнього жанру, в якому можна було б найповніше відтворити гаму настроїв, думок, прагнень, багатство вражень і спостережень.

   Іван Рудченко мав великий вплив на формування світогляду Панаса Рудченка, виховання його естетичних смаків, вибір мети життя й призначення людини. Він направляв і забезпечував лектуру брата, де були Шевченко і Гоголь, Марко Вовчок і Тургенєв, М. Костомаров і М. Чернишевський, М. Драгоманов і Д. Писарєв та ін.; твори вітчизняних і зарубіжних письменників.

Приклад брата надихав Панаса на працю, тяжку і виснажливу і поки що безрезультатну. Чимало разів переробляв закінчену нарешті драму, а прочитавши її ще раз, - відчув себе найнещасливішим у світі: "Вона нікуди не годна, як не годно ніщо моє - все, все, од малого до великого!"

   Восени 1871 року П. Рудченко, збагачений службовим досвідом у чотирьох різних установах, приїхав до Полтави. Там зразу ж налагоджує зв'язки з громадівцями, зокрема, з Д. Пильчиковим - кирило-мефодіївцем, педагогом, громадським діячем, "батьком-проводирем", який зумів згуртувати навколо себе молодих і старших, - і поринає в роботу.

   Рудченко надішле до Львова вірш "Україні" та оповідання "Лихий попутав", які було опубліковано в серпневому номері "Правди" 1872 p.; вірш під псевдонімом Опанас Мирний.

   Позитивні відгуки на оповідання "Лихий попутав" надихнули Мирного на творчу працю. Скрупульозне виконання службових обов'язків (а вони забирали 12-14 годин на добу) залишили для творчості лише нічні години, та й ті з переїздом в Полтавську гімназію найменшого брата Юрася (Георгія) в 1872 р. значно урізалися. Та незважаючи на це, 1872-1875 pp. були найбільш плідними.

1873 р. Мирного запрошують у відділ Географічного товариства до співробітництва.

   На початок 1874 p. припадає чергове службове підвищення П.Рудченка. Його призначають головним бухгалтером скарбництва. Ті, хто знав і працював з Рудченком, сприймали його службові підвищення як закономірні і справедливі, бо їх і "злучені з ними вигоди добував він виключно своїми природними властивостями: видатковою дотепністю до всякої справи, надзвичайною ретельністю, дріб'язковою сумлінністю й дивовижною невсипучістю".

   В тому ж році Панас Мирний їде до Києва на III Археологічний з'їзд, де особисто знайомиться з М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, О. Русовим, О. Терлецьким, М. Павликом, П.Чубинським та ін. На з'їзді були присутні вчені з Москви і Петербурга (М.Костомаров, І.Срезневський, О.Міллер), із закордону (Луї Леже, Альфред Рембо, Мартин Коллар, Стоян, Новакович та ін.).

   Обшуки, арешти, допити 11-13 березня 1875 р. паралізували український рух в Полтаві. Панас Мирний замикається в собі, проте продовжує писати. Закінчує повість "Лихі люди" як відгук на політичні репресії (1875); завершує роботу над романом "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Опублікувати їх одразу вдома не вдалося через горезвісний Емський указ (1876). Що воно буде? І як воно буде? - питала його стривожена душа і довгими ночами наповнялась не страхом, а творчою наснагою.

   В атмосфері тотальної русифікації, в умовах дії репресивних указів Панас Мирний дбав про збереження чистоти української мови, збагачення її й утвердження як невід'ємної ознаки нації - рівноправної з іншими. Він виступав проти нівелювання, асимілювання "менших" мов до "головніших", вважаючи фатальною втрату найменшої окремішності для світової спільності.

     1880 р. виявився щасливим для Панаса Мирного і для української літератури. Титулярний радник П. Рудченко за зразково-сумлінну службу й особливі праці нагороджений орденом Станіслава III ступеня. Панас Мирний-письменник побачив виданий у Женеві М. Драгомановим роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Знову залоскотала муза, спонукаючи до праці над "Повією". Для переробки твору (І частини) він бере двомісячну відпустку.

Нарешті, після "мертвого сезону" (початок 80-х pp.) настало цензурне послаблення, чим одразу ж скористалися О. Кониський і М.Старицький, домагаючись дозволу на випуск літературних альманахів - "Луни" (1881) і "Ради" (1883, 1884). Панас Мирний був перший, хто підтримав починання своїх колег. "Ти радієш пожвавленню, піднесенню духу. Це факт взагалі відрадний, - писав братові І.Білик. - Я тільки боюся, щоб факти прояву не мали тих же наслідків, які ми пережили з 1876 р. "Повія" вже вернулася з Пітера дозволеною і здана до друку".

   1883-1887 pp. - це невтомно-виснажлива праця на службі й удома; це здобутки (вийшла перша частина "Повії' в альманасі М.Старицького "Рада") і втрати (помер від сухот племінник); це шліфування написаних творів і творчі пошуки в драматичному жанрі; це підготовка до видання своїх творів у двох томах під загальною назвою "Збираниця з рідного поля" тощо.

    І в такому напружено-забитому громадсько-творчими і державними справами ритмі життя, де, здавалося, не було і шпарки для інтимних почуттів, Панас Мирний закохався. Не вперше, зрозуміло. У молодості він мав намір одружитися - чи то з любові, чи з моди (у 60-70-і pp. дворяни-народники одружувалися з дівчатами "з народу"), та його дівчина вибрала долю першої любові Шевченка - втекла з офіцером. Не мав ненависті до неї - лише співчуття. Чи не цей епізод з його юності нагадував про себе кожного разу, коли брався за письменницьке перо?! Мабуть, не випадково і ома знівеченої долі дівчини стане наскрізною в його творах. З неї він почав ("Лихий попутав"), нею і закінчить ("Повія") свій творчий шлях.

   На сороковому році життя, високий чиновник, відомий письменник з юнацьким запалом покохав Олександру Михайлівну Шейдеман, учительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат - з першого погляду. Освічена (закінчила Інститут шляхетних дівчат у Полтаві і Харківську консерваторію), начитана (знала кілька мов), талановита (прекрасно грала на фортепіано), вона могла підтримувати розмову на будь-яку тему, особливо про літературу.

   16 квітня 1889 р. відбулося вінчання в місті Карлівці (на Полтавщині) в маєтку матері нареченої.

   Турбот у Рудченка збільшилося в кілька раз. Службові обов'язки виконує так само сумлінно, за що одержує нагороди: орден Станіслава II ступеня (1887), орден Анни ІІ ступеня (1891). З'явились і нові родинні клопоти. В дружини загострилась хвороба; пошуки ліків, санаторіїв, лікарів; догляд за дітьми (троє синів); все частіше доводиться відмовлятися від участі в альманахах, у культурних заходах. Перекладає Шекспіра, "Слово о полку Ігоревім"; працює над незавершеними творами "Лихо давнє і сьогочасне", "Повією"; багато робить як член Комісії міської думи по підготовці встановлення пам'ятника І. Котляревському; публікується    в    "Киевской    старине",    "Рідному   краї",    "Літературно-науковому віснику"; видає три томи своїх творів (1903; 1905; 1907).

   Початок нового століття приніс родині Рудченків багато горя і втрат: померли брат І. Рудченко (1905), мати (1910); один за одним залишили цей світ М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Лисенко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка...  Революції, хаос, війна. Загибель двох синів (Віктора і Луки), хотілось померти самому. Голод, холод, хвороби, трагічні звістки закрили дорогу світлим промінчикам у змучену життям душу письменника. Але і в цьому моральному та фізичному пеклі Панас Мирний не мислить себе осторонь розвитку національної культури. Можна померти самому, але гріх допустити руїну надбань кількох поколінь. Довідавшись про намір закрити "Літературно-науковий вісник", 70-літній письменник закликає всіх, у кого билося і б'ється серце до розвою нашої рідної мови, рятувати справу, щоб не набратися всесвітнього сорому.

   Мирний писав наперекір руйнівній суті жовтневого перевороту, якого категорично не сприйняв, доказом чого є вірш "До волі", написаний 1917 p.:

Та знищити все захотіли,

Що наживалося віками,

Що здобувалося кров'ю й потом

І з примусу і по охоті

                            Дідами нашими й батьками.

                           Бо то було добро "буржуйне",

  А ми усі соціалісти...

   До останнього дня Панас Мирний ходив на службу. 28 січня 1920 р. він помер. Поховано його у Полтаві на військовому цвинтарі поруч із старшим сином.

    З книги

   Гаєвська Н.М. Панас Мирний - найбільший епік ХІХст. : Навч. посібник / Н. М. Гаєвська. - К. : вид.-полігр. центр "Київський університет", 2004. - С. 3 - 13.