Між цими датами – напівголодне й напівсиротське довоєнне дитинство, лихоліття, злидні, студентське братерство, творчі суперечки в гуртожитку, літературній студії, участь у роботі Черкаського обласного літоб’єднання, нарешті – вихід єдиної прижиттєвої поезії «Тиша і грім» (1962).
Писати вірші В. Симоненко почав ще в школі. Багато читав, захоплювався поезією Блока і Брюсова, а найбільше— Шевченка. У вірші «Толока», написаному в 1955 р. і надрукованому тільки в 1988 p., з притаманним йому максималізмом таврував тодішню ситуацію на витоптаній поетичній ниві:
Поезія безплідна, як толока.
Усе завмерло, мов пройшла чума,—
Немає Брюсова, немає Блока,
Єсеніна і Бальмонта нема!
Біля керма — запроданці, кастрати
Дрижать від страху в немочі сліпій...
Коли б оту толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній!
Рано усвідомив і передрік свою долю:
Не знаю, ким — дияволом чи богом —
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
1 говорити правду всім бульдогам.
Сонет «Я» написано того ж 1955 p., задовго до однойменного вірша «Я...» («Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних»). У студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання» культу особи, з'явився ще один сонет, опублікований тільки 1988 року,— «Поет». За всієї узагальненості створеного тут образу поет Василь Симоненко ствердив його власним життям і безсмертям.
Його найсильніші, написані з позицій морального максималізму, твори не могли бути надрукованими навіть у період «хрущовської відлиги». Тим більше, що редакційні портфелі видавництв були натоптані оптимістично-хвалебною продукцією.
Робота обласного газетяра, з одного боку, пригнічувала потребою організовувати (особливо напередодні дат) показушні матеріали, такі, як, наприклад, репортаж «Село крокує в комунізм» (Молодь Черкащини. 1961, 6 листоп.). Аз іншого боку, ця робота давала безліч невигаданих колізій, імпульсів для художньої творчості. Так, один із фрагментів згаданого репортажу, «Тітка Ганна прощається з піччю», явно перегукується із заключною строфою вірша «Піч».
Нелегка ноша випала на молоді плечі шістдесятників: відродити в людських душах віру в гуманістичні ідеали; розхитати, відкинути авторитарну свідомість, що століттями насаджувалася в країні; утверджувати гармонійну єдність особи і суспільства, високу громадську цінність людської індивідуальності на противагу горезвісній «теорії гвинтиків».
Обробляючи занехаяну літературну, мистецьку ниву, Симоненко виступав із суто газетярською публіцистикою, літературно-мистецькою критикою (рецензії на кінофільми, театральні вистави, концерти, літературні твори), писав художню прозу, випробовував свої драматургічні здібності.
Як прозаїк він тільки починався. Лишаючись і в прозі поетом, романтиком, Симоненко водночас виявляв і неабиякий хист реаліста, здатність перевтілюватися й співпереживати. До збірки оповідань і новел «Вино з троянд» увійшли твори, написані, очевидно, ще за студентських часів, а також протягом чотирьох місяців 1962 р. Кілька образків, оповідань, маленька повість, «пунктири кіносценарію» були опубліковані значно пізніше.
Недовершеним, «пунктирним» лишився й кіносценарій «Бенкет небіжчиків». Сюжет його мав розгортатися навколо справжньої «події», що сталася в Черкасах: місцеве начальство просто з бази обмундирувалося в дешеві імпортні костюми, а коли попали під дощ, то костюми привселюдно порозповзалися, бо були паперовими і призначалися для опорядження небіжчиків.
Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Гр. Тютюнника; вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.
Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема – любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю.
Він прожив на світі лише 28 років, але назавжди ввійшов до історії рідної літератури, до теперішньої духовної розбудови завдяки неповторному, симоненківському тембру лірико-драматичного самовияву, народно-епічному світосприйняттю й світопереживанню, втіленим у широкому діапазоні мистецтва слова — від гострої, непідробно щирої публіцистичності, сарказму до м'якого гумору, задушевної сповідальної інтимності.
З народом він не загравав:
Не шукаю до тебе ні стежки, ні броду —
ти у грудях моїх, у чолі і в руках.
Упаду я зорею, мій вічний народе,
на трагічний і довгий Чумацький твій шлях
(«Скільки в тебе очей...»).
Ось і горить, не тьмяніючи і не гублячись серед інших яскравих світил на тружденному Чумацькому шляху нашої духовності, зоря Василя Симоненка.
Ткаченко, А. О. Василь Симоненко / А.О. Ткаченко // Українська література: посіб. для старш. і абітурієнтів / за ред. М.К. Наєнка. 2 ге вид, стер. - К. : Либідь, 1996. -
С. 329 - 336.
You can do it, too! Sign up for free now at https://www.jimdo.com