Бібліотечна Звягельщина

Фрідріх Шиллер — німецький поет, драматург, філософ і історик. Його батько —  Іоганн Каспар Шиллер – військовий фельдшер, мати — Доротея, дочка трактирника. З 1768 року майбутній поет почав відвідувати латинську школу. Як підданий герцога Вюртемберзького, батько змушений був віддати сина до так званої Карлової академії, де він без особливої зацікавленості спочатку вивчав юриспруденцію, а потім — медицину. Вісім років (1773— 1780) провів Шиллер у цьому розсаднику рабів, де  панували  шпигунство  й  стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дисци­пліні. Лише ночами Шиллер міг крадькома читати. Він багато ра­зів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром. Вийшовши з академії після її закінчення, Шиллер був призначений полковим лікарем, одержував за службу жалюгідні гроші.

Над першою драмою «Розбійники» Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року «Розбійники» були вперше показані на сце­ні Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Незважаючи на те, що постановники часто на свій смак чи за цен­зурою свавільно калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVIстоліття, неможливо було знищити головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити поодинці зло та без­законня.

    Шиллер дав своїй драмі два епіграфи, що визначають основну думку п'єси. Перший епіграф: «На тиранів!» свідчив про те, що зміст її спрямований проти тиранства. Другий епіграф з Гіп­пократа: «Що не зціляють ліки, зціляє залізо, чого не зціляє за­лізо, зціляє вогонь» — указував на засоби боротьби з тиранією. Головний герой драми Карл Моор — студент, якого, як і авто­ра, - захоплюють життєписи великих мужів Греції, що їх склав іс­торик Плутарх. Він мріє перетворити Німеччину на республіку. Карл Моор — перший Шиллерівський герой-ідеаліст і ентузіаст, який мріє про звільнення всього людства. Його рідний брат Франц — повна йому протилежність. Цинік, який нехтує людь­ми, він оббрехав Карла. Франц саджає батька за грати, зазіхає на честь нареченої брата Амалії. Зраджений братом і проклятий батьком, Карл Моор стає проводирем загону розбійників, щоб здійснювати силою зброї справедливість. Шляхетні розбійники на чолі з Карлом карають злочинних багатіїв і захищають бідня­ків. Однак незабаром насильство п'янить розбійників, жорсто­кість стає звичкою. Карл Моор осягає, що злодіяннями мир ви­правити неможливо, тому вирішує віддатися в руки правосуддя. Але, оскільки за його голову обіцяна щедра нагорода, Карл хоче,  щоб його видав який-небудь бідолаха, який має потребу в гро­шах. У фіналі виявляється характерна еволюція шиллерівського героя: коли не можна врятувати все людство, слід спробувати до­помогти хоча б одній нещасливій людині.

    Уже в першій драмі Шиллер сподівається не на силу, а на моральне виправлення суспільства. Шалена пристрасність персонажів, патетичність їхньої мови, що місцями переходить у бру­тальність, напруженість  сюжету    зробили «Розбійників» зразковим надбанням «бурі й натиску» — провідного літератур­ного напрямку Німеччини 70—80-х років XVIII століття. Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити ав­тора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів з медицини.

Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня  1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртембер­га. П'ять років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і теа­тральної публіки.

Слідом за «Розбійниками» Шиллер створює другу драму, але вже на історичному матеріалі: «Змова Фієско в Генуї» (1782), жанр якої він визначив як «республіканська трагедія». Дія драми відбувається в Італії в 1547 році.

В історію світової драматургії п'єса «Підступність і любов» (1783) увійшла як перша «міщанська трагедія». До Шиллера в трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, третій стан дозволялося зображувати тільки в комедіях. У драмі «Підступ­ність і любов» Шиллер довів, що трагічні колізії можливі, а часом неминучі в житті простої скромної людини — «міщанина», за по­няттями того часу.

Одночасно з драматургією Шиллер присвячує себе поезії. У його віршах думка завжди переважає над почуттям, міркуючи над різними явищами життя, він черпає аргументи в античній міфології чи ренесансному мистецтві. Оспівуючи прекрасну даму, він величає її Лаурою, не тільки виражаючи тим самим піднесений платонічний лад почуттів, але й заявляючи себе при­хильником італійського гуманіста Франческо Петрарки. Обидва поети віддаються роздумам над тим, чому так необхідна любов людині та людству. На думку Шиллера, що він її успадкував від античних мудреців, усі частки величезного розрізненого сві­ту возз'єднує сила любові. Любов дає життя, без неї світ і при­рода мертві. Пристрасть, що оспівується поетом, до Лаури — велике благе почуття, тому що воно — необхідна сполучна частка світобудови.

У Карловій академії викладав філософію талановитий педагог і вчений Абель, який став згодом другом Шиллера. На майбутньо­го поета лекції Абеля справили сильне враження. Професор до­водив визначність наперед світової гармонії. Спираючись на вчен­ня німецького філософа і вченого Лейбниця, він прагнув прищепити своїм вихованцям оптимістичне світосприймання, вселити любов до ближнього, наставляв їх на шлях пізнання на­вколишнього життя. Лекції Абеля не минули для Шиллера марно. Найбільш відчутним є вплив його філософської концепції в одно­му з найвідоміших творів Шиллера «Ода радості», в основу якого покладено властивий Шиллеру принциповий оптимізм, віру в лю­дину, переконаність у тому, що люди можуть і повинні зріднитися один із одним.

Цей вірш зажив світової слави завдяки тому, що Бетховен за­вершив 9-у симфонію грандіозним хором на його текст. Після кількох невдач у Мангеймському театрі, директор якого Дальберг під різними приводами відмовлявся ставити нові п'єси Шиллера, після тривалої відсутності грошей поет знайшов у Лейпцигу дру­зів і заступників, які допомогли йому перебороти всі життєві труднощі. Твори Шиллера були видані, він жив під дружнім дахом свого полум'яного шанувальника Готфріда Кернера, який тактов­но опікував Шиллера.

Падіння Бастилії потрясло підвалини феодального світу. Істо­ричний прогрес з філософської абстракції перетворився на відчутну реальність, рух історії прискорився. Філософське мислення Шиллера вловлювало закономірність часу. Невдоволений сучасніс­тю, він пише вірш «Боги Греції» (1788), в якому бринить носталь­гія за античним епосом.

Шиллер усвідомив, що на межі XVIII-XIX століть прогрес людства не вдовольнить кожну людину в спробі досягти нею сво­го щастя. Ця ж думка розвивається в баладах Шиллера.

Жанр балади відродили Ґете і Шиллер, які вступили в дружне змагання у створенні балад. Відбулося це в 1797 році, який вони назвали потім роком балад. Це був дуже важливий момент у жит­ті Шиллера. Він жив у Веймарі з 1795 року, заступництво Саксен-Веймарського герцога Карла Августа давало можливість без дум­ки про заробіток писати вірші, п'єси, займатися філософією й історією. У цей період відбулося зближення з Ґете, про що Шил­лер мріяв давно.

Балади Шиллера сприймаються як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір'я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше говориться не про якийсь конкретний історичний час, а про старовину як таку. Балади приваблюють і водночас лякають своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражають нез'ясованими таємницями природи.

Так, у баладі «Івикові журавлі» поет наводить думку про не­відворотність відплати за вчинене лихо. Якщо немає серед людей свідків учиненого, то сама природа карає, а злочинець неодмінно видає себе.

Ніхто не має права піддавати життя героя тяжкому випробу­ванню, не можна двічі спокушати долю — такий очевидний під­сумок балади «Водолаз», що стала відомою в нас з перекладу Жуковського за назвою «Кубок». Правителя автор звинувачує в жорстокості, а безодня вод зображена в розповіді водолаза див­ною і разом з тим загадковою, як бурхлива стихія, що клекоче.

Важливе місце в поезії Шиллера посідає його «Пісня про дзвін», що є гімном праці людини, уславлення її сили, розуму й сили її рук. Мова Шиллера звучить тут, як у проповідника, по­вчально. Він хотів, щоб все було засноване на розумному поряд­ку, щоб людина безнастанною працею завжди досягала свого щастя. У цьому вірші позначився і шиллерівський страх револю­ційних потрясінь. Для поета мир і злагода важливіші за соціальну боротьбу. Цю ж думку Шиллер розвиває й у своїх теоретичних роботах: «Листи про естетичне виховання людини», «Про наївну і сентиментальну поезію» (1795— 1796).

Протягом усього творчого шляху драма залишалася улюбле­ним жанром Шиллера («Дон Карлос», 1787), всі його наступні драматичні твори засновані на історичному матеріалі.

Особливо плідним у плані драматургії було останнє десятиліт­тя творчого шляху Шиллера. Він створює такі драматичні шедев­ри, як трилогія «Валенштейн» (1799), драми «Марія Стюарт» (1800), «Орлеанська діва» (1801), «Вільгельм Телль» (1804). У цих творах художньому аналізу піддаються поворотні етапи в іс­торії європейських народів. Останньою — незавершеною — дра­мою Шиллера став «Дмитро» (1805) — з російської історії. Са­мозванець Дмитро в Шиллера щиро вірить у те, що він син Івана IV. Вимовляючи промову в польському сеймі, він намагається штовхнути поляків на похід проти Росії заради відновлення за­конної влади на московському престолі.

Визнання до Фрідріха Шиллера прийшло в Росії з першою драмою «Розбійники», що у 1793 році була зіграна вихованцями Шляхетного пансіону при Московському університеті. Шедеври Шиллера викликали інтерес у російських поетів і письменників. Представники різних літературних напрямків інтерпретували твори німецького поета, наголошуючи на тому, що особливо відповідало ідеям історичного етапу.

Смерть обірвала творчість поета-гуманіста в момент, коли його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті ідеали набували більш чітких обрисів і він починав вірити в по­літичну самостійність народу.

     Усі зарубіжні письменники / Упоряд. О.М. Міхільов та ін. - Харків : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006. - С. 142 -147.

Повернутися назад