Бібліотечна Звягельщина

Мама ма­ла гарний голос і частенько, бувало, щось собі робить і співає. Так і зростала Оля серед чудової природи і співучих людей, які любили  казку,   народну пісню,  легенду,   любили  розказувати й відгадувати сни.  Першим її учителем був батько.   Під його керівництвом дівчинка познайомилася з Пушкіним, Лєрмонто­вим, Гоголем. А коли їй виповнилось дванадцять років, стар­ший   брат   Михайло   Драгоманов   влаштував   її   в   Київський пансіон  шляхетних  дівчат,   де  вона  продовжувала  навчання. Дівчинка рано відчула потяг до слова. А одного разу на уроці німецької мови так цікаво написала оповідання про пригоди ка­пелюшка,   що  захоплений  учитель  навіть  надрукував  його  в німецькому журналі. Ольга Петрівна здобула найвищу освіту, доступну на той час жінці, але сама не була задоволена рівнем її викладання. Згодом, будучи матір'ю шістьох дітей, вона вис­тупала  проти   «казенного»   навчання,   і  всі  її діти  початкову освіту здобували в домашніх умовах. В автобіографії письмен­ниця писала: «До шкіл діти нікуди не їздили. Мені тоді здава­лось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові». Книги для читання дітям підбирала сама і здебільшого українською мовою. Але їх, на жаль, у цей час бу­ло небагато. Мабуть, це також була одна з причин, що спонука­ла її взятися за перо і писати для наймолодших. Опріч написа­них власних творів, Ольга Петрівна багато перекладала з метою прилучити юного читача до світового письменства. Переклада­ла В. Гюго, Р. Кіплінга, Д. Дефо, Л. Толстого, М. Гоголя та інших авторів. З частини своїх перекладів письменниця склала книжку «Українським дітям», яка вийшла у 1882 році й мала бути додатком до підготовленого нею букваря. Решту друкува­ла в журналі «Рідний край» і додатку до нього «Молода Ук­раїна», який видавала самотужки й адресувала дітям.

Для молодших школярів окремими виданнями вийшли кни­жечки «Зелений гай. Віршики й казки з малюнками для дітей» (1917), «Байки. Для сім'ї та школи» (1916), «Книжка-різдвянка для дітей. Оповідання та вірші» (1919). Для дитячого театру на­писані мініатюрні п'єски «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Сон-мрія, або Казка Зеленого Гаю» (1916), «Кобзареві діти» (1920), «Щасливий день Тараса Шевченка» (1920) та інші. Це був неабиякий  внесок  у розвиток  української дитячої літератури.

Цікаво, що друкувати свої вірші письменниця почала на рік раніше від дочки, славетної Лесі Українки. Підписувала їх псев­донімами «Олена Пчілка», «Бабуся Олена», «Олена Княжна», «Кочубеївна», «Колодяжинська», «Анело» та іншими. А ще зби­рала й записувала народні пісні, видала альбом «Український народний орнамент», де подано зразки вишивок, ткання, писа­нок. Як згадує дочка Ізидора, Ольгу на Волині, де проживала сім'я Косачів, називали Оленою, а оскільки вона багато працю­вала, то чоловік, Петро Антонович, порівнював її з пчілкою. Звідси відомий псевдонім «Олена Пчілка». Письменниця дійсно любила бджіл, їх невсипущу працю, доцільну метушню. Там, де вона довго жила, заводила пасіку, хоча би три-чотири вулики.

Це була дивна пані. Заможного роду, дуже вродлива. Їй па­сували б наймодніші сукні, але вона чомусь надавала перевагу українському народному вбранню. Цю жінку часто можна було побачити не у вишуканому аристократичному товаристві, а в се­лянській хаті, де вона розглядала вишивки, настінні рукописи, записувала пісні. А коли почалася епідемія, Олена Пчілка ра­зом із доньками Ольгою та Лесею, не думаючи про власну без­пеку, розносила ліки по селянських хатах.

Письменниця знала не менше п'яти іноземних мов, прекрас­но малювала і грала, навіть написала музику до народної пісні «Без тебе, Олесю...». Писала українською мовою навіть тоді, коли саме слово «Ук­раїна» не мало права на існування. Увесь свій літературний до­робок (вірші, байки, оповідання, п'єси, фейлетони) дотепно нази­вала теревенями. Видала «Співомовки» Степана Руданського і таким чином врятувала їх від забуття.

Попри велику громадську діяльність Олена Пчілка з гідністю виконувала і свій материнський обов'язок. У сім'ї па­нувала повага до всього українського. Діти змалку любили вдя­гатися в народне вбрання, обходилися без гувернанток, яких так модно було наймати у дворянських родинах; дружили з дітьми з-під селянських стріх, бігали босі по зарошених луках. Усі зростали працьовитими, не цуралися навіть найчорнішої робо­ти. Кожен у сім'ї мав свій квітничок, городець, доглядав поса­джене ним деревце. Усі діти закінчили гімназію і здобули вищу освіту (крім Лесі, яка займалася самоосвітою). Мати змалку за­охочувала дітей до літературної творчості, що дало плідні ре­зультати: на сторінках тодішніх часописів згодом дебютували старші діти Косачів — Леся, Михайло (під псевдонімом Михай­ло Обачний), Ольга (мала псевдонім Олеся Зірка). Відомо, що в кінці XIXстоліття в Києві лише десять родин розмовляли ук­раїнською мовою, у тому числі сім'ї Косачів, Старицьких, Лисенків.

3 лютого 1901 року культурна громадськість широко відзначала 25-літню літературну діяльність Олени Пчілки. Урочистості відбувалися у переповненому залі київського літературно-артистичного товариства.

1905 року у складі делегації українських культурних діячів Олена Пчілка їде до Петербурга до міністра освіти Вітте з вимогою скасувати заборону друку і викладання в школах українською мовою.

М. Дмитрієв запрошує Олену Пчілку взяти участь у виданні журналу «Рідний край», перший номер якого вже побачив світ у Полтаві. Письменниця погоджується і до 1907 року заради цього перебирається до Полтави.

У 1907, 1909, 1911 рр. у Києві виходять збірки, у яких представлені кращі зразки оповідань Олени Пчілки.

У 1914 році письменниця пише також поезії, які найяскравіше виявляють соціальні погляди і її душевний стан («Втоплений бог», «Перед морем», «Метаморфоза»).

За часів першої світової війни О.П. Косач була активним членом Київського правління «Общества друзей мира», відділення якого були в усіх країнах Європи.

Після 17-го, у складній політично-драматичний для України час, Олена Пчілка не залишається байдужим спостерігачем. Вона виявляє інтерес до діяльності Центральної Ради, намагається якось вплинути на ідеологію цієї політичної структури, прагне через неї проголосити свої ідеали.    

Хвиля репресій 1929-1930 років не обійшла й Олену Пчілку. Врятувало її від тюремних нар лише те, що паралічем одійняло ноги, і вона була нетранспортабельною.

Ховали письменницю на Байковому кладовищі, де спочива­ли геніальна Леся, первісток Михайло і чоловік Петро. Ховали скромно, без промов, лише М. Грушевський, кидаючи грудку землі на її могилу, передбачливо прорік: «Вічна пам'ять тобі на рідній землі».

Після другого поділу Польщі (1793 р.) Волинь і Поділля увійшли до складу Російської держави. До цієї дати була випущена медаль із зображеннямімператриці Катерини IIта написом: «Я вернула то, что было отнято ..»    

З нових територій було сформовано три намісництва:  Мінське, Ізяславське, Брацлавське. У травні 1795 року землі двох останніх були переділені ще на три намісництва: Волинське, Брацлавське, Подільське. Центром Волинського намісництва стало літописне містечко Звягель, яке було перейменоване у Новоград-Волинський. Оскільки Новоград-Волинський не мав відповідних будинків для розміщення губернських установ, функції губернського центру продовжував виконувати Житомир. Герб Житомира: в блакитному полі відчинена брама золотого кольору з трьома баштами.

У XIXстолітті Новоград-Волинський — повітове місто; 1860 року нараховувало 6561 мешканець. В 60-х роках XIXстоліття сюди з Києва приїхав П.А.Косач з дружиною, який одержав після закінчення університету посаду голови з'їзду мирових посередників. Його дружина Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні Косач (1849-1930 pp.), закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат. Цікавилася українською історією, етнографією, фольклором.

В  українську літературу О. Косач увійшла під псевдонімом Олена Пчілка. На   Волині  вона займалася вивченням народної творчості,  побуту, записувала народні пісні, обряди, збирала зразки народних вишивок. Так, 1876 року в Києві вийшла її праця «Украинский народный орнамент. Вышивки, ткани, писанки».

1903 року в журналі «Киевская старина» був надрукований нарис «Украинские колядки. (Текст волынский)», написаний на основі етнографічних матеріалів.

В українському фольклорі тема нещасливого кохання об'єднує цілу групу пісень, що дають відображення конкретних подій, життєвих випадків. Одна з них — балада про Ярину і Пилипа. Першим з відомих записів її зробила Олена Пчілка в 1880-х роках у Новограді-Волинському. Згодом балада була записана в інших місцевостях: в Ковельському повіті (1910-ті pp.), в с. Озаринці Могилів-Подільського району (1918-1919 pp.).

Тема і зміст балади — кохання і смерть, що сталися внаслідок соціальної нерівності. Життєвою основою твору стала трагічна подія, що відбулася в м. Полонному, Волинської губернії (зараз Хмельниччина) і набула широкого розголосу. Покохали один одного полячка Іоганна Тушинська, мешканка міста, і росіянин Петро Бєлокопитов, кавалерійська частина якого стояла в Полонному. Батько Іоганни був шевцем, рано помер, залишивши її з матір'ю в маленькій хатині біля річки Хомора. Іоганна була гарною, стрункою, довгокосою дівчиною, Петро — офіцером-кавалеристом з дворянської родини. Батько його полковник Бєлокопитов, який служив у  Новограді-Волинському, дізнавшись про кохання сина, відізвав його до себе. Мати Іоганни влаштувала заручини дочки з іншим. Коли Петро довідався про заручини, то прискакав до Полонного. Закохані зустрілися на березі Хомори і, щоб їх ніщо не розлучило, кинулися в її води.

Церква забороняла самогубців ховати на цвинтарі. Тому батько Петра побудував склеп, в якому поставили домовини юнака і дівчини. Тут же встановили пам'ятник з написом: «Петр Белокопытов и Иоанна Тушинская — два благородных существа, жертвы общественных предрассудков, геройски покончили жизнь свою 1849 года, 9 июля...»

1970 року відомий український літературознавець А. Сваричевський записав цю легенду від жителя Полонного О.Чанковського. Цей запис використав у доповіді «Життєва і художня правда в українських баладах на тему: «Ромео і Джульєтта» на міжнародному конгресі в Чікаго професор  О. Дейч.

Про події і пам'ятник знали Олена Пчілка і Леся Україна. Декілька разів Леся Українка побувала в Полонному. 1893 року вона писала матері: «В Полонному ми були тільки біля пам'ятника...»

Поетичну уяву Лесі Українки щиро схвилювала трагічна тема любові, на шляху якої стояла соціальна нерівність.

             Валентина ВІТЮКОВА, м. Кам'янець-Подільський

Повернутися назад